Герой Радянського Союзу Марія Захарівна Щербаченко народилася на Чернігівщині. Тут в голодному 1933 році вона втратила батьків і старшого брата, а з двома іншими братами, що залишилися в живих, пішла працювати в колгосп.
У 1942 році Маруся і її однолітки копали окопи вздовж лінії фронту, яка проходила по Сіверському Донцю. “Ми були худесенькі й малесенькі, нас від вітру хитало, – витирає сльози Марія Захарівна. – Тоді у нас на руках були кров’яні мозолі. А спини так боліли, що ми не могли розігнутися. Ми копали, не шкодуючи сил, а коли починався обстріл, ховалися в окопи. Сиділи, згорнувшись клубочками, затамувавши подих. Я тоді для себе вирішила, що обов’язково піду на фронт”.
З воєнкомату направили Марію в стрілецький полк. На фронті юна Марія працювала санітаркою. Під кулями вона рятувала поранених. “Я пам’ятаю свого першого пораненого, – згадує бабуся. – Коли тривали обстріли, земля здригалася. Під час одного такого я сиділа в окопі та потім помітила, що на поверхні лежить солдат. Я ні хвилинки не вагалася – підповзла до нього. Німими руками ледве розкрила індивідуальний пакет і зробила перев’язку. Хоча сама боялася крові. Я, навіть коли курку різали, тікала від такого видовища”.
Так розпочалися подвиги Марії з Чернігівщини. А потім, під час форсування Дніпра, з-під куль, вона на собі винесла сто шістнадцять поранених. Самостійно переправляла їх через Дніпро в медичні пункти.
За проявлену мужність і відвагу Марії Захарівні присвоєне почесне звання Героя Радянського Союзу. Вона відзначена почесною нагородою Міжнародного Червоного Хреста – Медаллю імені Флоренс Найтінгейл. На одній стороні цієї медалі вигравіювано “Мадам Марії Щербаченко 12 травня 1971 року”.
Героїня не дуже багатослівна. Вона не хоче згадувати про минуле, адже скільки б років не пройшло, глибокі рани війни не загоюються.
Нині, вже більше двадцяти років, наша героїня живе в столиці. Та про подвиги і відданість Маріїї Щербаченко чернігівці пам’ятають і до нині.
У переддень святкування Великої Перемоги Марія Захарівна вдяглася в найкраще вбрання – вона зустрічає гостей. Народний депутат із Чернігівщини Владислав Атрошенко приїздить до неї не вперше, а тому в цьому домі його зустрічають як рідну людину. “Я чекала вашого приїзду, – з усмішкою відкриває двері Марія Захарівна. – З кожним вашим візитом і нашим з вами спілкуванням я наче переношусь на свою малу Батьківщину”.
Зі своїм земляком Владиславом Атрошенко Марія Захарівна довго спілкувалася. За чашкою чаю вони обговорили найболючіші проблеми старенької.
Народний депутат розуміє, що ветеранам потрібна не тільки матеріальна підтримка. Їм потрібне спілкування і увага. “Для них же не головне подарунки і квіти, – розповідає Владислав Атрошенко . – Для стареньких, ветеранів головне увага. Хоч я намагаюся допомагати всіляко: надати їм гідні умови для медичного обслуговування, діагностики та лікування. Бо для мене – це справа честі. І допоки у мене вистачить сил, я буду це робити”.